097 481-67-63

095 356-65-44

jMedia

курсы журналистики и PR в Киеве

Четверг, 02 апреля 2015 09:00

Дикий Схід, або буремна історія Донбасу

Автор Андрій Таїцький

Вже довгий час Донбас викликає в багатьох людей негативні асоціації, пов'язані з донецькими бандитами та іншими неприємними явищами. Як виявилось, в регіоні багато сепаратистів, які підтримують окупантів. Керівники самопроголошених республік взагалі вважають Донбас російською землею. На звичайного українця спрямований великий потік інформації, яка не завжди відповідає дійсності. З цим складно щось вдіяти. Натомість пропоную розібратись, кому Донбас належить історично і звідки там взявся сепаратизм.

Давня історія. У Давні часи на Донбасі жили агресивні кочові племена, які витісняли один одного. Основні з них - це кіммерійці, скіфи, сармати, гуни і готи. Регіон представляв собою безкрайнє поле зі складними умовами існування. Одним словом - арена бойових дій.

Пізніше Київська Русь вела запеклу боротьбу з іншими кочовими племенами. Це була боротьба різних світоглядів, бо Русь була об'єднанням слов'янських племен і вела осілий спосіб життя. А хозари, половці і печеніги вели кочовий спосіб життя, здійснювали набіги на  слов'ян. Попри значні військові успіхи, Русі не вдалось повністю колонізувати Донбас і перемогти кочівників. Вони не раз про себе нагадають в часи міжусобиць руських князів.
Пізніше, з відступом Золотої Орди, регіон знову став ареною боротьби і конкуренції. В 15 столітті на Донбасі, який прийнято було називати Диким полем з'являються козаки, тобто предки сучасних українців.

Козацький період.

Доктор історичних наук, Тарас Чухліб вважає, що провідна роль в колонізації Донбасу належить саме українським козакам: "Протягом XVІ—XVІІ сторіч наші козаки здобули цю землю у боротьбі з кочовими народами Великого Степу, у військових сутичках з турецькими яничарами, московськими осадниками та донськими козаками. За допомогою «меча і плуга» вони заснували тут самобутні адміністративно-територіальні структури — Кальміуську, Єланецьку та Барвінківську паланки Війська Запорозького Низового".

Дослідження заселення та освоєння краю у XVI–XVIII ст., проведені професором Василем Пірком, показують, що у цей період участь у освоєнні краю брали представники різних етносів, серед яких вихідці з території сучасної України складали 60-70 %. В часи гетьманування Богдана Хмельницького в XVІІ столітті, більша територія сучасного Донбасу входила до Української козацької держави. Запорізькі козаки заснували багато населених пунктів в Дикому Полі, які сьогодні стали великими містами.

Луганська область: Кремінна - 1679 р., Ровеньки - 1710-ті рр., Сватове - 1660-ті рр.,  Старобільськ - 1686 р. та ін.

Донецька область: Авдіївка - 1740-і рр., Артемівськ, спершу Бахмут засновано 1703 р., з 1710-х рр. на місці сучасної Горлівки засновані слободи Зайцівка і Микитівка. Дружківка - 1750-і рр., Красний Лиман - 1667 р., спершу просто Лиман, Красногорівка - 1690-і рр., Макіївка - 1690 р., мала назву Ясинівка і т.д.

Деякі з цих назв стали відомими широкому загалу у зв'язку з теперішніми військовими діями.

Часто доля козаків складалась драматично. В 1708 році, коли І. Мазепа у Російсько-Шведській війні перейшов на бік Карла ХІІ, його підтримали запорізькі козаки на чолі з Костем Гордієнком. За це Петро І наказав їх жорстоко покарати, Січ було знищено, а багатьох вояків страчено. Козаки змушені були переміститись на територію Туреччини. Вони повернулись на рідні землі лише в 1734 році, бо перед війною з турками царський уряд захотів примиритися. В 1775 році Катерина ІІ своїм указом ліквідувала останню запорізьку січ. Дехто з вояків втік на південь, в Оттоманську імперію, проте багато з них були переселені і заснували Чорноморське військо на Кубані.

Український історик Дмитро Багалій писав про політику заселення Донбасу Росією: "Хоча це було в диких, незаселених степах, що не були нічиєю власністю, але все-таки на цю землю московський уряд дивився як на свою і хотів її закріпити за собою через заселення переселенцями, хоча ті землі в дійсності належали прадідам українців". За допомогою  лояльних переселенців російський уряд хотів асимілювати землі Донбасу і привласнити їх. В різні часи туди переселяли росіян, сербів, німців, греків та людей інших національностей. Особливо потік робочої сили збільшився в другій половині 19 століття з відміною кріпацтва і відкриттям покладів вугілля.

20 століття. Загалом 20 століття стало таким багатим на події для Донбасу, що вся попередня історія грає другорядну роль. В 1897 році населення регіону складало трохи більше 1 мільйона осіб, а за переписом 1989 року населення вже склало 8 168 812 осіб. В 20-му столітті ця місцевість пережила багато кровопролитних конфліктів і часом населення сильно скорочувалось. Зрости у 8 разів популяція могла лише завдяки великим потокам переселенців.

В першій половині 20 століття війна і терор були нормальною формою людських взаємин на Донбасі. На початку 20 століття українці і росіяни ворогували через відмінності у звичках, культурі і мові. Сутички між ними були звичайним явищем. Місцеві українці доволі успішно займались сільським господарством, тому вони не настільки охоче йшли працювати на шахти, як новоприбулі люди. Це - одна з причин російськомовності великих міст.

Регіон в той час був суворим і одноманітним. Очевидець згадує: "Той, хто приїхав у Донбас, був би розчарований, не знайшовши тут «солодкої гіркоти полину», яку традиційно пов'язують зі степом. Донбас пахнув пилюкою і димом. Скрізь було те саме — степ, заводи, шахти, степ". Здавна в місцевості був високий рівень патерналізму. Керівники підприємств, які часто приїздили з європейських країн, жили забезпечено. Директори мешкали в «палацах» із великими садами, де росли рідкісні дерева, а десятники, власники крамниць і головні бухгалтери — у затишних квартирах, де було від 4 до 12 кімнат і працювали слуги. Дикий степ був ареною експлуатації. На робочих місцях влада адміністрації часто була необмеженою. Шахтаря протягом дня нещадно експлуатували і принижували. Щоб організувати працю, адміністрація запровадила штрафи за найменше порушення умов роботи, позбавляючи робітників 10—25 % їхнього заробітку. Адміністрація зазвичай виплачувала платню з запізненням, ця платня часто видавалася тільки як кредити чи талони для крамниць і корчем, що належали компанії. Робітників, багато з яких були неписьменними чи малописьменними, обманювали на роботі, у крамницях і в конторі. Вони жили в жахливих умовах, що призводило до хвороб і епідемій, у робітничому середовищі розвивався алкоголізм. Про це пише японський дослідник регіону Хіроакі Куромія в книзі "Свобода і терор у Донбасі".

В 20-му столітті на Донбасі сталося декілька подій, які забрали дуже багато людських життів. Одна з подій - революція 1917 року. В тому році році місцевість контролювала Українська народна республіка. Проукраїнські настрої на Донбасі були доволі сильними. На середину 1917 року стають українськими 24,25 і 26 полки колишньої царської армії. В містах їх квартирування — Маріуполі, Бахмуті, Луганську утворюються перші загони Вільного козацтва. А у війську УНР 1917-1920 років однією з найкращих частин вважали 3-й Гайдамацький полк, значну частину якого становили донецькі шахтарі.

Загалом на Донбасі боротьба була такою напруженою, що близько двадцяти політичних режимів змінювали один одного. Регіон постійно переходив з рук у руки. Під час особливо безладних місяців із лютого по травень 1919 р. в Костянтинівці, що в центрі Донбасу, влада змінювалася двадцять сім разів. Основна боротьба точилася між червоними і білими, вони вчиняли взаємні репресії, займаючи території. Їх взаємна неприязнь і прагнення помсти були дуже сильними, в той час загинуло дуже багато місцевих мешканців. Робітники завжди любили харизматичних лідерів, симпатизували Нестору Махну, та іншим місцевим ватажкам. В різних містах політичні симпатії були абсолютно протилежними.

Основними випробуваннями для Донбасу в 20-му столітті стали: голодомор 1932-1933 рр., сталінські репресії 1937-1938 рр., та Друга світова війна. В результаті цих подій велика кількість людей була фізично знищена, а їм на заміну радянська влада направляла переселенців з різних куточків СРСР. Це змінило національний і чисельний склад населення і підірвало багаторічні місцеві традиції. Наприклад, за переписом 1897 року в регіоні  з 1032965 людей проживало 227119 росіян, тобто 21%. В 1959 році на Донбасі жило 6714220 мешканців, з них 2551284 росіян, тобто 38%. 1989 р. загальна кількість склала 8168812 людей, з них 3595134 росіян, або 44%. Якщо в сільській місцевості за чисельністю продовжували домінувати українці, то в містах до половини населення, або більше складали росіяни. Якщо брати дані по Луганщині, то від перепису до перепису зменшувалося відносне число українців, що вважали українську мову рідною: 1959 р. – 87,6 %, 1970 р. – 78,3 %, 1979 р. – 71,6 %, 1989 – 66,4 %. При тому люди інших національностей, як білоруси, татари та ін. асимілювалися набагато швидше, бо не мали компактних груп проживання своїх етносів.

Український дисидент Олекса Тихий, що народився і жив в Донецькій області пише про свідому русифікацію населення.

Ілюстрація з роботи Олекси Тихого "Думки про рідний край"(1972): "Сумно й моторошно стає на душі при аналізі того, що бачиш навкруги. Цілковита байдужість до всього прекрасного, святого, людського. Люди майже ні в що не вірять — ні в Бога, ні в комунію. Забули старі та не дуже старі традиції та обряди, щезли вечорниці, колядки, щедрівки, купальські пісні. У роки мого дитинства ще живі були вечорниці. Тихого літнього вечора можна було чути пісні дівчат та парубків у моєму хуторі Їжівка, доносились вони до мого вуха й із сусідніх сіл (Клинове, Віролюбівка, Олексієве-Дружківка). А що лишилося? Бездумне сидіння біля "блакитного екрана", ходіння в кіно ("щоб убить времня"), пляшка та безконечні розмови біля неї про футбол, заробітки, мотоцикли, лотереї, цинічні сексуальні бувальщини.

У чоловічому товаристві процвітає лайка — не зважаючи на вік та родинне оточення. Часто син гне на батька триповерховим матом і одержує відповідь у тому ж ключі. Серед моїх сьогоднішніх колег-робітників живе переконання, що без мату взагалі не можна працювати. Матюкаються інженери, начальники на робітників, робітники на начальників, матюкаються при жінках і дітях, бо мат став своєрідною окрасою мови ("для связки слов", як кажуть мої колеги). Ніхто не думає, як сказати правильно, якою мовою треба говорити. Просто кожний говорить "як усі" і про те, що "всі". Говорить лиш для того, щоб не мовчати.

Підлітки входять у пору ранньої юності зневіреними в ідеалах, спустошеними, свідомими своєї нікчемності. Або ж, навпаки, з переконанням, що вони все можуть, усе їм дозволено, вони дорослі, бо вміють їздити на мотоциклі, крутити магнітофон, уміють здобувати гроші на пляшку. А коли вже говорити про національну самосвідомість, то входять вони до життя вихолощеними, денаціоналізованими. Куди ж їм податись? Що робити? І йдуть вони в парки з гітарами, магнітофонами чи й просто так, зграйками. Лихословлять, ображають перехожих, влаштовують бійки чи щось гірше.

У звичайних середніх російськомовних школах, а їх на Донеччині в містах 90—95%, а може й більше, діти вчать українську мову, але не можуть ні говорити, ні навіть читати нею, бо нема рідній мові застосування на рідній землі. А це: вже трагедія. Українці читають художні твори українських письменників у російському перекладі. А найстрашніше, мабуть, становище в дитячих садках Донеччини. Дитина від колиски втрачає найдорожче — рідну мову. І не може чинити опору." Посилання на повний текст роботи: http://www.istpravda.com.ua/articles/2012/02/5/71393/

Сьогодні ми бачимо, чим обернулась для Донбасу політика русифікації і пусті комуністичні цінності. Втім, не зважаючи ні на що, український дух був присутнім в регіоні завжди. В Другу світову війну тут успішно діяло підпілля Організації українських націоналістів (ОУН) чисельністю біля 1000 людей.

Як можна побачити, історія Донбасу дуже драматична і часом жорстока. Але можна пишатися, що саме предки українців зіграли ключову роль в його колонізації. Тому це наша рідна земля, яку північний сусід завжди хотів привласнити собі шляхом асиміляції. На жаль, за більш ніж 20 років незалежності Українська держава зробила недостатньо, щоб запобігти сепаратизму і уникнути конфлікту. Звісно вже виросло нове покоління українців, які народились в часи незалежності. Вони виходили на мітинги за цілісність країни, поки це було можливо. А зараз багато патріотів України з Донбасу воюють за свою землю зі зброєю в руках. В будь-якому разі на сьогодні думка місцевого населення не грає ключової ролі, бо відбувається військовий конфлікт, який може закінчитись перемогою однієї зі сторін.

Прочитано 3713 раз